Музей історії Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка


Пошук

Спогади випускника Лохвицького педагогічного училища 1951-го року Сергія Олексійовича Харсуна

У 1947 році я поїхав вступати до Лохвицького педагогічного училища. Документи повіз перед самими екзаменами. Прийняла їх секретар і сказала: «Екзамени будеш здавати в другій групі, розклад у коридорі. Житимеш у гуртожитку.» І дала папірець для коменданта.

Останні екзамени в нашій групі були алгебра (письмово) та геометрія (усно). Їх приймав Василь Тимофійович Тутак.

Екзаменаційну роботу з алгебри я здав одним з перших. Василь Тимофійович переглянув мою роботу і сказав, щоб почекав у коридорі закінчення екзамену і підійшов до нього.

Після екзамену В.Т.Тутак сказав, що мою роботу оцінив на «5». Пильно подивився на мене і запитав: «А  в тебе є ще харчі, адже екзамен з геометрії у вашій групі через 2 дні?» Я нахилив голову і тихо сказав: «Та ще є».

Насправді все, що привіз з дому, вже з’їв, залишилось кілька домашніх сухарів, я беріг на останні дні.

У країні була карткова система – продукти в магазині можна було купити лише по картках, а на базарі дорого, та й грошей у мене лишилося лише на квиток.

Василь Тимофійович все зрозумів і запропонував прийти після обіду в четверту групу і скласти екзамен з геометрії.

Екзамен склав успішно, викладач побажав щасливої дороги і чекати виклику на навчання.

Таку чуйність, доброту колишнього фронтовика я запам’ятав на все життя. Про нього я розповідав своїм дітям, онукам і, поки житиму, буду згадувати добрим словом.

Про Лохвицьке педучилище і про педагогічний колектив у мене залишились незабутні враження.

1947 рік був дуже важкий, але завдяки величезній турботі директора Василя Миколайовича Трушевського ми снідали і обідали в шкільній їдальні за символічну плату, безкоштовно жили в гуртожитку. По картках можна було купити 500 грамів хліба. Великою радістю для нас було запрошення на роботу в радгосп ім. Мічуріна, який в основному займався садівництвом. Ми збирали яблука антонівку. Їли яблука досхочу, а крім того, нам готували смачний обід з м’ясом. Так проводили ми єдиний вихідний день – неділю. Закінчили перший курс. У наступні роки навчання було легше. Карткову систему відмінили, в магазині можна було купити продукти, в студентській їдальні готували більш калорійну їжу. Одержували ми стипендію: 1 курс – 140 крб., 2 курс – 160 крб., 3 курс – 180 крб., 4 курс – 200 крб.

Приблизно у 60% студентів батьки загинули в роки війни. Кілька студентів були круглими сиротами і прийшли навчатися зі Свиридівського дитячого будинку, директором якого був талановитий педагог, фронтовик Василь Михайлович Яковенко. Він часто бував у педучилищі, відвідував своїх вихованців.

Завдяки великим організаторським здібностям, наполегливості В.М.Трушевського основний корпус педучилища було відбудовано, і ми навчалися у просторих світлих кімнатах, які були обладнані задовільно. В актовому залі стояли саморобні лави, на яких сиділи викладачі та студенти. Був ще маленький стіл і кілька стільців. Це для президії під час проведення зборів. Щоб не бути голослівним, додаю фото. На ньому зображено зустріч викладачів та студентів з письменниками. Директор, В.М.Трушевський, – у центрі.

Умови для студентів у гуртожитку не можна порівняти з сучасними. У кімнаті проживало по 5-7 чоловік. Ліжка стояли одне біля одного, посеред кімнати саморобний стіл і 2 лавочки, виготовлені викладачем М.Ф.Жуком і студентами. М.Ф.Жук мав  золоті руки і трудився в майстерні з ранку до вечора, незалежно від того, чи були в нього уроки.

Та умови, в яких проживали викладачі, були не набагато кращі. Квартира директора педучилища В.М.Трушеського мала 2 невеликі кімнати, в яких проживала  сім’я з 4 осіб. Викладач В.Т.Тутак проживав із сином у маленькій кімнаті. Кухня спільна на кілька сімей. Не кращі були квартири і в інших викладачів. Зміцнення матеріальної бази педучилища і будівництво квартир були в центрі уваги директора. З кожним роком поліпшувалась матеріально-технічна база училища, закінчили відбудову другого гуртожитку, побудували майстерню, квартири для викладачів.

Сучасній молоді важко уявити, які були важкі перші повоєнні роки. Міста і села спалені, зруйновані. Транспорт – це коні і воли. Після закінчення війни була Урядова постанова, якою передбачалося, що водії, які демобілізуються і повертаються на території, що були тимчасово окуповані фашистами, їдуть на автомашинах. Ці автомобілі передавались народному господарству. Так з’явились вантажні автомобілі в колгоспах і на підприємствах.

У педучилищі автомашини не було. Як і де домовлявся за транспорт Василь Миколайович, ми не знали. Паливо (торф) і лісоматеріали привозили автомашиною. Для навантаження і розвантаження залучили студентів.

Завдяки тому, що цегельний завод був майже поряд з педучилищем, транспорт не використовували. У призначений час директор, викладачі, технічні працівники і студенти шикувались у ланцюжок і з рук в руки передавали цеглу.

Василя Миколайовича можна було побачити в гуртожитку і пізно ввечері, і рано-вранці. Він для нас був батьком. Його можна було побачити скрізь: на будівництві, концертах, на комсомольських зборах, на засіданні учкому, на спортивних змаганнях.

Викладав він у нас історію України. Заходив до класу швидко, з указкою і класним журналом. Інколи приносив із собою художню літературу, твори В.І.Леніна. Радив нам прочитати. Опитування проводив 10-15 хвилин. Основна частина уроку відводилась на розповідь учителя, закріплення вивченого. Василь Миколайович вчив не лише запам’ятовувати події, дати, історичні факти, а й розбиратись у їх першопричинах і наслідках, вчив логічно мислити і вчитися на минулому, щоб не робити помилок у майбутньому. Його мова чітка, емоційна, переконлива. Ми ловили кожне слово і легко запам’ятовували матеріал. Інколи диктував конспект. Майже всі учні знали історію України на «5» і «4».

Коли мене призвали в армію і я навчався в школі офіцерів запасу, до мене в Москву долетіла сумна звістка: на робочому місці, в кабінеті від серцевого нападу помер директор педучилища Трушевський В.М. Перестало битися палке серце фронтовика, прекрасного педагога і організатора, Людини з великої літери.

Минуло багато років, але я пам’ятаю його поради, уроки, його людяність і доброту.

При зустрічі з колишніми випускниками педучилища ми завжди згадували Василя Миколайовича. Якби зібрати всі добрі слова, які говорили про нього, вийшов би великий том.

Його любили студенти, шанували колеги. Він напрочуд вміло знаходив контакт з учнями і колегами, досконало володів методикою викладання, враховував психологічні та індивідуальні особливості.

В.М.Трушевський – вірний захисник Вітчизни, воїн, прекрасний педагог, керівник. Чуйний, добрий і водночас вимогливий до всіх і, в першу чергу, до самого себе.

Хороша думка в мене залишилась і про заступників директора з навчальної частини. За час мого навчання їх змінилося три. Це Іван Васильович Чернік, викладач педагогіки, Борис Іванович Ісаєв, викладач історії.

Потім став заступником директора прекрасний педагог і організатор Михайло Ілліч Якушин. Він на цій посаді працював ще багато років, коли директорами були П.Б.Семко та П.К.Бойко.

Та і всі викладачі були майстрами своєї справи, вимогливими та водночас добрими і чуйними до студентів. Це був дружний, професійний, відповідальний педагогічний колектив. Уроки, позакласні заходи викладачі проводили на високому науковому, методичному й ідейному рівні. З любов’ю ставились до  нас, студентів, сприяли вихованню в нас почуття обов’язку і гордості за професію вчителя – наставника підростаючого покоління.

Більшість викладачів у роки війни мужньо захищали рідну землю. Повернулись з війни з орденами і медалями до рідного педучилища, щоб готувати майбутніх вчителів.

Усі свої знання, уміння і досвід, любов до педагогічної праці вони намагалися передати і нам. Часто навідувались у гуртожиток і з задоволенням пояснювали, якщо хтось щось не зрозумів.

Про кожного з них я хочу сказати хоч по кілька добрих слів.

В.Т.Тутак і О.С.Новохатній – викладачі математики. Досконало знали свій предмет, дохідливо пояснювали. Були доброзичливі, але вимогливі. В.Т.Тутак практикував індивідуальні домашні завдання. Сильнішим давав задачі підвищеної трудності. І як він радів, як хтось із студентів розв’язував задачу нетрадиційним способом.

Іван Прокопович Кузьменко – викладач української мови і літератури, секретар парторганізації педучилища, наш класний керівник. Для нас він був як батько.

П.В.Кушнір, І.Ляшенко, Д.Ю.Кузьменко – викладачі російської мови та літератури.

Петро Васильович Кушнір викладав у нашій групі. Уроки проводив цікаво. Широко використовував унаочнення, майже до кожної теми в нього були саморобні таблиці. Частина з них були ніби друковані. Були ілюстрації до літературних творів. Щоразу він говорив, що це виготовив Харитон Тихонович.

Після диктанту чи твору кожному студентові, який написав на 2 або 3, обов’язково давав карточку для домашнього опрацювання, де вказувались параграфи, які слід опрацювати, і вправа.

Клавдія Василівна Федорова – викладач фізики. Була закохана в свій предмет. Багато уваги приділяла позакласній роботі, проводила вечори фізики, залучала нас до виготовлення саморобних приладів, таблиць, карток.

М.С.Шаповал – викладач географії. Досконало знав свій предмет, розповідав багато цікавого, вимагав від нас бездоганного знання карти.

Борис Іванович Ісаєв – викладач історії. Любив свій предмет і прививав цю любов нам.

Іван Васильович Чернік – викладач педагогіки. Багато знав і від нас вимагав. Він говорив, що вчитель повинен у п’ять чи й більше разів знати, ніж написано в підручнику. При опитуванні ставив чіткі запитання і від нас вимагав чіткої відповіді. Він вчив нас, як треба і як не можна вести себе на уроці. На це він використовував лише кілька хвилин. Наведу один з прикладів. Одного разу поставив до класу таке запитання, на яке було важко дати чітку відповідь. Викликав одного. Той став щось говорити. Іван Васильович перервав відповідь: «Двійка»! Студент хотів сісти. «А я вам  не дозволяв»! Потім почав показувати пальцем, кому відповідати. Так підняв більшу частину класу. Жоден не одержав задовільної оцінки. Після цього запропонував всім сісти, сам сів і відкрив журнал. Всі завмерли від страху. За один урок – і стільки двійок. Двійок нікому не поставив, посміхнувся і пояснив, що так проводити опитування не можна. Якщо більша частина учнів одержала двійки, то навіщо такий учитель.

Харитон Тихонович Брацюн – викладач малювання і каліграфії. Неперевершений фахівець своєї справи. Справжній художник. Його картини прикрашали Лохвицький краєзнавчий музей. На уроках ніколи не сидів біля столу, а ходив між рядами парт і схвально відгукувався про роботу того чи іншого учня. Тих, хто виконав гірше, ніколи не картав, а давав поради, допомагав.

Смолій Сергій Іванович, Андрущенко Юрій Семенович, Андрущенко (Батечко) Тетяна Григорівна, Лях Микола Юхимович – викладачі музики і співів.

Ю.С.Андрущенко – незмінний керівник струнного оркестру, сам гарно грав на скрипці. Т.Г.Андрущенко – керівник хорового колективу. С.І.Смолій, М.Ю.Лях готували солістів, дует. Наша художня самодіяльність займала призові місця в районі, Полтаві.

Кочерга Яків Іванович – викладач фізичного виховання. Спокійний, багато уваги приділяв методиці викладання фізичного виховання в початкових класах. Від хлопців вимагав чіткого виконання вправ на турніку, брусах. В армії я неодноразово згадував його добрим словом.

М.Ф.Жук – викладач трудового навчання.

Були ще викладачі, які в нас нічого не  викладали, і з часом я їх прізвища забув.

У 1951 році було випущено 85 молодих вчителів (дівчат – 71, хлопців – 14).

Так як у той час не вистачало вчителів 5-7 класів, то за вказівкою облВНО  на четвертому курсі було відібрано частину студентів згідно нахилів. Борис Іванович Ісаєв запропонував мені готуватись на вчителя історії, а Василь Тимофійович Тутак порадив стати математиком. Математика була мені більше по душі, от  я і вибрав профіль вчителя математики.

Ми навчалися після уроків двічі-тричі на тиждень за обраним фахом. Після закінчення педагогічного училища переважна більшість випускників були направлені в Тернопільську область. З більшістю однокурсників було втрачено зв'язок.

Завдяки фаховій  майстерності і вимогливості викладачів педучилища, з моїх однокурсників вийшли хороші вчителі і керівники, частина в свій час працювали в комсомольських, партійних і радянських органах.

Назву кілька прізвищ випускників, які стали хорошими педагогами і керівниками:

Невмивако Віктор Митрофанович працював директором педучилища в м. Броди Львівської області.

Самойленко Борис працював завідуючим Кременчуцьким райВНО.

Яровий Андрій був директором Хорольського технікуму механізації сільського господарства.

Директорами загальноосвітніх шкіл працювали Пономаренко Олександр Дмитрович, Харченко Григорій Олександрович, Галаган Ганна Павлівна, Сенько Володимир, Ольшанський Іван, Литвиненко Степан, Пасько Уляна та інші.

Анцибор Антон працював директором Лохвицької спортивної школи.

Заступниками директора загальноосвітніх шкіл працювали Коломієць Наталія, Діхнич Надія, Різник Євдокія та інші.

Я, Сергій Харсун, – директор Борисівської школи 1956-1995 рр. Відмінник народної освіти УРСР.

На фото: зліва – брат О.Д. Бондаревської Саша, справа – Харсун С.О. (Лохвиця, ІІ курс).

Вхід на сайт

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Партнери