Спогади випускниці 1991-го року Лисенко Людмили

Назустріч ювілею

Просторе і затишне Кременчуцьке педучилище, що розкинулось серед зелених дерев, які, як тільки подме вітер, тихо і лагідно про щось говорять між собою.

Пам’ятаю, як вперше прийшла сюди напередодні співбесіди. Ось я підіймаюсь сходами і йду по широкому безлюдному коридору. Переді мною – безліч дверей. Ось кабінет англійської мови, трохи далі – кабінет фізики… З нетерпінням, хвилюванням чекаю на завтрашній день, на день співбесіди, який вирішить мою долю. І ось він настав.

Погожого ранку прийшла я в педучилище. Хвилююсь. Нелегко і тривожно на душі. Весь час запитую себе: «Чи впевнена я в своїх знаннях, чи поступлю в педучилище? А якщо й так, то чи стане мені снаги нести світле ім’я педагога в майбутньому?..» Озираюсь довкола: хлопці й дівчата чекають свого зоряного часу, щоб показати свої знання. І хоч кожен з них жартує, а на обличчях сяють посмішки, я знаю, що вони хвилюються. Нарешті настала мить, коли всіх запросили пройти всередину. Підіймаємося сходами. І, дивно, куди поділася несміливість і невпевненість? Мої думки стали яснішими і вже не перебивають одна одну. Заходжу до кабінету…

Перше вересня! День знань!

Душа радіє, а серце сміється, бо я – студентка Кременчуцького педагогічного училища імені Антона Семеновича Макаренка! У руках тримаю букет і з нетерпінням чекаю появи своїх нових подруг-одногрупниць і нового класного керівника, людину, яка ще чотири роки допомагатиме мені іти нелегким, але цікавим шляхом до досягнення високої мети, яку я собі поставила ще в дитинстві.

Перші дні було нелегко. Всією групою В-11 ходили з одного кабінету в інший, збившись докупи, немов курчата. Студентське життя – шалений вир. У нього попадеш – і понесе, і затягне з головою в турботи сьогодення...

З кожним днем училище ставало мені ближчим і ріднішим. Кожного дня пізнавала щось нове і цікаве. І це не дивно, бо училище за свої багато років існування накопичило чималий досвід.

Зараз наше училище розквітає. Суттєву роль відіграє в цьому старання і сумлінність студентів і терпіння педагогів. І хоча інколи між студентом і викладачем і виникає непорозуміння, та воно швидко вирішується. Адже не можна забувати, що вчитель і студент – дві сусідні країни, між якими не може бути війни.

Глибоко шаную своїх викладачів. Взагалі для мене ім’я педагога – святе. І я розумію, що як би я не хотіла бути такою освіченою і розумною людиною, як будь-хто з моїх викладачів, мені ніколи не досягти, не наблизитися до тих висот, яких досягли вони. Вклоняюся перед Вами, вчителі!

Впевнена, що не зраджу свою мрію і через все своє життя, гордо піднявши голову, пронесу все те вміння і добре, що включає в себе звання вихователя.

Лисенко Людмила, колишня студентка групи В-21