Музей історії Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка


Пошук

Спогади про життя і навчання в педучилищі в 1950-1954-х рр. Мини (Підяшенко) Віри Дмитрівни

Я, Підяшенко (Мина) Віра Дмитрівна, слухачем Лохвицького педучилища  була зарахована без екзаменів у 1950 році і мої три однокласниці с. Устимівки, які успішно склали вступні екзамени. У педучилище того року набрали 4 групи по 30 чоловік у кожній.

У той повоєнний час було важко всім. А нам особливо. Частина слухачів жила в гуртожитку, а частина  – на квартирах. Підручників було мало, брали ми їх у бібліотеці, користувались по 4-5 чоловік одним підручником. Мета у всіх була одна – успішно вчитися.

Протягом усіх 4-х років всі старалися вчитися добре, бо жили майже за стипендію. Її ж не давали тим, хто мав хоч одну трійку. Батьки багатьох слухачів, у тому числі і мої, не могли допомагати грішми, бо платили великі податки, позику державі, а в колгосп на кінець року ще й боржниками лишалися. От і треба було надіятись тільки на себе.

На першому курсі стипендія була 14 крб., на другому – 16 крб., на третьому – 18 крб., а на четвертому – 20 крб. З цієї стипендії ми платили за квартиру і 150 крб. на рік – за навчання. На квартирі нас жило 4 дівчат. По черзі кожна забезпечувала продуктами на тиждень. Купували на базарі дещо, і кожний раз на місяць приходила посилка від батьків. Висилали сухарі, сало, сушені фрукти, пшоно і т.д. Іноді зовсім нічого було їсти. Хліб купували, як було за що. Щоб його купити, ми по двоє вставали о 3 год. ночі і йшли в чергу до магазину.

Ходили ми в бідному одязі. Взувалися у гумові чоботи, а в мене були кірзові. Пізніше появилися боти гумові на високому каблуці, вставляли туди туфлі. Одягнуті були теж бідно, хто як міг. Зате які гарні в кожної дівчини були коси!

Не було валіз, були саморобні дерев’яні, дуже важкі навіть порожні. Але в той час добре було і це.

Хоч важко жити було, але всі допомагали один одному у навчанні, щоб ніхто не відставав. На практику ходили в базову школу. Керував практикою І.В.Чернік. Багато читали, у групах вели облік прочитаних книг, організовували дискусії, обговорення книг.

Позакласних заходів було багато, про це турбувався комітет профспілки та комітет комсомолу. Навіть на великих перервах грав боян або гармошка, і всі танцювали.

Дуже часто організовували культпоходи в кіно, в театр. Особливо ми любили вистави Ніжинського драмтеатру. Якось у той період ми не тяглися до гульні, не ходили по місту після 9 год. вечора. За цим режимом стежив наш директор В.М.Трушевський і класні керівники. Ми ж були слухняними.

Три курси я навчалася в групі «У», де класним керівником був Ю.С.Андрущенко. На четвертому курсі нас розподілили так: 1 групу У, де готували вчителів математики, «В» і «Б» – вчителів фізкультури, і «Г» – піонервожатих. Я попала в групу «Г», де був класним керівником Х.Т.Брацюн.

Як прекрасно співав наш хор! Ним керувала Т.Г.Батечко. Ми виступали в театрі, в педучилищі  і в багатьох селах, куди ходили пішки. Наш хор щороку їздив виступати в Полтаву. А які чудові були дні пісні в Лохвиці!

Злагоджений, хороший був у нас і струнний оркестр, яким керував Ю.С.Андрущенко.

Вчителів було небагато. Всі вони були суворі, вимогливі, добрі по-батьківськи. Нам совість не дозволяла вчитися погано. Так І.В.Чернік викладав педагогіку. Ми так її вчили, що як наступили державні екзамени, то вже тільки переглянули книжку.

У моїй групі Шаповал М.С. викладав географію. Жодного слухача не було, який би погано знав її. Тутак В.Т. викладав математику. Це був просто наш ідеал. Хто не розумів чогось, ми старались допомогти.

Природознавство викладав Т.В.Федорко, а українську мову – І.П.Кузьменко.

Ми всі вчилися на совість, старанно. Чотири роки промайнули швидко, і ми розлетілися по всій Україні.

І ось, після 25-річної праці, ми  з’їхалися у м. Лохвицю, в стіни нашого рідного педучилища 1979 р.

Ось тут ми зустрілися зі своєю юністю, зі своїми викладачами. Полилися спогади. Щиро дякували ми своїм наставникам, що дали нам глибокі знання, вчили переборювати труднощі. Всі сказали, що фундамент знань закладено в педучилищі, а дальше навчання в інститутах, університетах підкріпило ці знання.

Низько вклонилися ми і поклали квіти на могили тих викладачів, які померли.

Знов зустріч 1984 р. Це вже 30 років ми працюємо. Ще 5 років пролетіло. Ми зустрілися уже через 35 років – 1989 р.

Про те, що знання ми одержали в педучилищі добрі і працювали на совість, свідчить те, що майже кожен третій випускник – відмінник народної освіти. Є серед нас 2 чоловіки – Лобас Олександр і Півторак Григорій працюють у Міністерстві освіти та Інституті мовознавства ім. О.Потебні – методисти. Великолуг Микола працював викладачем у Полтавському педінституті, і там же деканом працювала Бондаревська (Пономаренко) Ольга Дмитрівна.

Я теж відмінник народної освіти, учитель-методист. У своїй праці наслідувала Батечко Т.Г., керувала 30 р. шкільним хором і 10 р. – методоб’єднанням вчителів комбінованих класів Глобинського району.

Тепер я на заслуженому відпочинку.

Вхід на сайт

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Відвідувачі

Flag Counter

Партнери