Музей історії Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка


Пошук

Спогади випускника Лохвицького педагогічного училища 1954-го року Григорія Петровича Півторака

Півторак Григорій Петрович – доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України.

 

Кременчуцьке (колись Лохвицьке) педучилище в наступному році відзначатиме своє 85-річчя. Мені нині 80. Ми майже ровесники, але я його вихованець, і цим усе сказано. Сáме Лохвицьке педучилище вивело мене в люди, дало першу професію й першу путівку в самостійне життя, загартувало волю, пробудило юнацькі мрії й зміцнило надії на успішне майбуття. І було це неначе вчора,  хоч насправді розсталися ми давно і ще дуже молодими: мені тоді виповнилося 19 літ, а училищу – 23. Таким воно й залишилося для мене назавжди.

Після того був ще Полтавський педагогічний інститут, короткочасне вчителювання в школі, аспірантура в Інституті мовознавства АН УРСР і 50-річна наукова робота в ньому, яка триває й донині, та професорсько-викладацька діяльність за сумісництвом у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Проте в пам’яті моїй чомусь найкраще збереглися події ранньої юності, і нині я маю нагоду ніби перенестися туди  – до своєї першої alma mater – Лохвицького педучилища і пов’язаних з ним своїх перших злетів і падінь, успіхів і невдач, захоплень і розчарувань, радощів і прикрощів. Ті чотири роки навчання стали для мене цілою епохою.

Після неї багато води спливло, усе змінилося до невпізнанності. І нині, з висоти пройденого понад піввікового шляху і з позиції набутого життєвого досвіду далеке минуле бачиться мені якось по-іншому, в ностальгічно-романтичному світлі й сприймається майже як фантастична казка зі складними перипетіями, що їх долають молоді герої, серед яких і я. Це неначе епічний твір, сповнений різних труднощів і перешкод. Проте завершується він  щасливим фіналом. Усе це й досі чітко відтворюється у свідомості і зринає перед очима, як німі кадри в ретро-кінострічці…

…Ось червень 1950 року. Я щойно закінчив семирічку в селі Томашівка на Сумщині з похвальною грамотою і постав перед проблемою: а що далі? Середня школа? Вона дуже далеко, навіть в іншому районі, і відвідувати її щодня практично неможливо, а платити за квартиру нічим – селяни грошей не мали. Учителі радили якнайшвидше здобути якийсь фах, щоб мати на щодень гарантований шматок хліба, тобто вступати в технікум або училище. Серед можливих варіантів я найбільше схилявся до вчителювання, на чому й зупинилися. Найближчі педучилища були в Лохвиці та Гадячі. У Лохвиці ще до війни навчалася моя вчителька української мови Ганна Андріївна Олексенко (уродж. Рубаник), і це істотно вплинуло на мій остаточний вибір.

1 вересня 1950 року я як відмінник став без вступних іспитів слухачем 1-го курсу шкільного відділу Лохвицького педучилища. (Нині мені здається, що назва слухач не зовсім вдала, бо ми ж не тільки щось слухали, але й були активними учасниками навчально-виховного процесу, проте й учнями називати нас було б не коректно – вони у звичайній школі, а до студентів за тодішніми уявленнями ми також не дотягували – вони ж навчаються в інститутах та університетах).

У той час, коли після закінчення війни минуло лише 5 років, в Україні гостро бракувало вчителів, і набори абітурієнтів були досить великими. При тому, що тоді тільки на Полтавщині діяли аж 4 педучилища (у Лохвиці, Гадячі, Великих Сорочинцях та в Золотоноші), наше педучилище в 1950-му році набрало аж 120 першокурсників, поділених на 4 групи. Переважали дівчата. Хлопці становили лише п’яту частину, і їх рівномірно, по 5–6 слухачів, розподілили по всіх групах. Я потрапив в останню групу «Г». Здавалося б, дрібниця. Проте роль аутсайдера все ж таки відчувалася: щось до нас не доходило, бувало, чогось саме нам не вистачало, найкращі викладачі також призначалися переважно в перші дві або три групи. Однак ми не нарікали.

Уже у вересні 1950 року всі ми стали членами профспілки працівників освіти, і відтоді почався відлік нашого трудового стажу.

Розпорядок дня був досить напружений. Щодня – по 6 уроків з різних предметів. Часто додавали ще й «нульовий» урок о 7 год. 40 хв. Зокрема, «нульовими» уроками компенсували заняття, які слухачі пропускали, збираючи кукурудзу, буряки та іншу продукцію в місцевому радгоспі. Явка на «нульові» уроки була обов’язкова й без запізнень.

Перший урок розпочинався о 8 год. 30 хв., а шостий закінчувався о 15 годині. Після 3-го уроку була велика (20-хвилинна) перерва. На ній досить часто відбувалися спонтанні збори, на яких директор училища Василь Миколайович Трушевський робив якісь оголошення, повідомлення, давав накази й розпорядження, сварив неуспішних. Якщо ж такого зібрання не було, то слухач Віктор Невмивака грав на гармонії популярні танцювальні мелодії (фокстроти, танго, вальси), і дівчата охоче танцювали.

Звикати до нових порядків спочатку було дуже важко. Деякі слухачі не витримали й відсіялися. Мушу зізнатися, що початок нового життя в Лохвиці й для мене обернувся холодним душем на голову. Я, 15-річний підліток, який аж до закінчення семирічки ніде не бував далі сусіднього села, раптом опинився далеко від дому, в незнайомому й чужому середовищі з новими правилами й порядками. До такого я був абсолютно не готовий. Побутова невлаштованість, ностальгія за домівкою й рідними, велике щоденне навантаження, набагато вищий рівень викладання, але й вимогливості в педучилищі порівняно з моєю сільською школою – усе це засмучувало, гнітило й навівало жахливу тугу. Не раз кортіло повернутися додому й продовжити навчання в середній школі. Перші два місяці здалися мені вічністю. І лише на початку листопада, після того, як на Жовтневе свято нас відпустили на декілька днів додому, на душі трохи розпогодилося – негативні почуття згасали, гострі кути згладжувалися. 
Невдовзі ми призвичаїлися й до нового побуту.

Невеликий гуртожиток педучилища вміщав лише зо три десятки слухачів – частину сиріт та напівсиріт, батьки яких загинули на фронтах. Решта мусили наймати кімнати або кутки у лохвичан. Плата в той час становила 50 крб. на місяць з кожного мешканця. За укладеними з господарями договорами по 30 крб. платило училище, а решту треба було доплачувати самим. Платним було й навчання (здається, 75 крб. на рік).

Господарі охочіше брали дівчат, виділяли кімнату на чотирьох, трьох або двох осіб. Квартиранти мали доступ до кухні й по черзі готували собі страви. Хлопцям було складніше – вони шукали таких господинь, які погоджувалися варити їжу. Продукти привозили батьки або родичі, дещо купували раз на тиждень на недільному базарі. Нечисленні продуктові магазини були напівпорожні. Там продавали рибні консерви, копчені ковбаси, дешеві цукерки, печиво та пряники, ситро і пиво, тобто все таке, що нас не цікавило.

Мешканці гуртожитку харчувалися переважно в невеликій їдальні, яку обслуговували дві кулінарки. Щоденне меню було дуже обмежене: картопляна юшка з пшоном, локшиною чи якимись іншими крупами, засмачена цибулею, підсмаженою на олії, і пісна каша. Молочних, м’ясних та рибних страв не було. Хліба в їдальні також не давали. Зате там завжди було все свіже – про побутові холодильники тоді навіть не чули.

Централізованого електропостачання в той час ще не було. Села й селища міського типу освітлювалися гасовими лампами, а міста-райцентри мали свої невеликі електростанції, що працювали на кам’яному вугіллі. Була така і в Лохвиці. Тьмяне електричне світло вмикали з настанням темряви й на світанку вимикали. Удень воно не потрібне, бо ні телевізорів, ні холодильників, ні будь-яких інших побутових приладів ми ще не знали.

Зате в кожній оселі була радіоточка: чорна тарілочка на стіні як мініпрообраз сучасної тарілки – антени супутникового телебачення. Вона єдина інформувала про події в країні та світі, тішила записами народної та класичної музики, концертами на замовлення, трансляціями футбольних матчів. Знаковими особистостями тогочасного Всесоюзного радіо, які виступали найчастіше, були диктор Юрій Левітан і солісти-вокалісти Михайло Александрович та Георгій Виноградов. Щоранку о 6.20, 7.20 і 8.20 Москва передавала ранкову гімнастику в супроводі фортепіано, о 7.00 – передову статтю й короткий огляд газети «Правда». Було чимало цікавих передач і з Києва – новини, концерти, «театр перед мікрофоном» тощо, а завершувалися радіопередачі о 24 год. дзвоном курантів на кремлівській вежі та гімном Радянського Союзу.

Жили ми дуже бідно. У педучилищі навчалися переважно лохвичани та діти з навколишніх сіл і частково з сусідніх районів. Грошей майже ні в кого не було. Стипендії 120, 140, 160 і 180 крб. на місяць не вистачало, та й не всі й не завжди її одержували, бо навіть єдина трійка на екзамені позбавляла слухача державної допомоги. Батьки також були бідні, бо жили зі своїх присадибних городів і ще й мусили сплачувати непомірні податки як грошима, так і молоком, м’ясом, картоплею та іншими натуральними продуктами. Проте ми, хоч і напівголодні або часто й зовсім голодні, але молоді й завзяті, вчилися охоче.

Клопотом було купити хліба.  Невелика лохвицька пекарня задовольнити всіх не могла. Там випікали великі, майже двокілограмові буханки коричневого (аж чорного) й вологого хліба, черги за яким дехто займав ще вночі. Поряд з нашим училищем була крихітна крамничка, до якої десь між 15-ю і 16-ю годинами під’їжджала фанерна будка, запряжена конем, і дідусь у засмальцьованому синьому халаті вивантажував 15–20 буханок того хліба. Продавали його на вагу – на 5 карбованців виходила буханка з невеликим шматочком. Вистачало не всім.

Навчальний рік у педучилищі поділявся на 2 семестри, наприкінці кожного слухачі складали екзамени: після першого семестру – 3 або 4, після другого – 4 або 5. Наприкінці січня – на початку лютого були 10-денні зимові канікули.

Педучилище, крім професійної підготовки, давало й загальну середню освіту, тому його навчальні плани були майже тотожні зі шкільними. Як і в середній школі, ми вивчали українську та російську літератури (викладачі Галина Степанівна Пляшечник та Іван Павлович Ляшенко), алгебру, геометрію (Василь Тимофійович Тутак, у групах «А», «Б» – Олександр Сидорович Новохатній), фізику, логіку (Клавдія Василівна Федорова), хімію (М.Д.Овдієнко), анатомію та фізіологію людини, психологію (Ната Василівна Брянцева), ботаніку, зоологію (Панас Васильович Федорко), основи дарвінізму (Людмила Степанівна Деркач), географію (називалася «Загальне землезнавство»), географію СРСР і географію зарубіжних країн (Михайло Сидорович Шаповал), історію СРСР, історію КПРС (Михайло Ілліч Якушин), нову історію (Емануїл Ізраїлевич Діамант), мали уроки фізвиховання (Яків Іванович Кочерга).

Порівняно з середньою школою в педучилищі не було креслення, не викладали астрономії, тригонометрії й жодної іноземної мови (думали, нащо вона вчителям початкової школи?). Проте згодом випускникам педучилища це перепиняло шлях на філологічний факультет педінституту або університету, бо там екзамен з іноземної мови був обов’язковий.

Разом з тим, слід відзначити, що в навчальних планах педучилища були деякі предмети, яких не викладали в середній школі: українська та російська мови (у старших класах вивчали тільки відповідні літератури), педагогіка, історія педагогіки  (Іван Васильович Чернік), шкільна гігієна (Н.В. Брянцева), дитяча література (Діна Юхимівна Циткіна-Кузьменко), арифметика (В.Т.Тутак), мінералогія (М.Д. Овдієнко), каліграфія, малювання (Харитон Тихонович Брацюн), співи, музика (Юрій Семенович Андрущенко), практичні роботи в майстерні і сільському господарстві (Микола Федорович Жук і П.В.Федорко), методики викладання української мови, російської мови, арифметики, природознавства, історії, географії, каліграфії, малювання, співів, фізвиховання.

Я особливо вдячний викладачам за уроки малювання, каліграфії, а також музики і співів. Уроки з цих предметів були раз на тиждень, але протягом усіх років навчання, і в підсумку вони дали нам непогану мистецьку освіту. Викладач каліграфії та малювання Х.Т. Брацюн, до речі, наш класний керівник, – це талановитий мистецтвознавець і художник, картинами якого цікавилися навіть деякі музеї. Крім того, він був і добрим методистом, умів навчити малювати навіть тих, хто не мав до малювання здібностей від природи, і розробив оригінальну методику викладання цього предмета в школі.

Тоді в V–VІ класах малювання було обов’язковим предметом, але через брак відповідних кадрів викладали його переважно випадкові люди без фахової підготовки. Їхні уроки були малоефективні: учні малювали хто що хотів і хто як умів, а вчитель лише пасивно спостерігав за ними. Завдання ж було зовсім інше: учити дітей малювати, особливо з натури, уміти правильно працювати з олівцем та акварельними фарбами, розвивати творчу уяву і т. ін. Зрозуміло, що всі ці вміння мусить мати насамперед сам учитель. Я не сумніваюся, що всі наші випускники вміли. Про це свідчить і цікавий експеримент, до якого щороку вдавався Х.Т. Брацюн. На першому ж уроці малювання він пропонував першокурсникам щось намалювати олівцем на свій смак і вибір: посудину, будівлю, дерево, тварину, людину, фрукти або овочі і т. ін., зазначивши дату, своє ім’я та прізвище і номер групи. Наприкінці уроку Харитон Тихонович збирав усі малюнки й зберігав їх у себе всі 4 роки. На останньому уроці малювання він пропонував тепер уже четвертокурсникам знову намалювати те, що вони малювали на першому курсі, або щось на свій вибір. Слухачі цілий урок малювали, а наприкінці викладач роздавав їм перші малюнки й пропонував їх порівняти. Різниця вражала, а декого навіть приголомшувала. Проте  всі слухачі не тільки навчилися малювати самі, а й уже знали, як навчати інших. Ці знання дуже знадобилися й мені в майбутній педагогічній праці.

Коли після закінчення Полтавського педінституту я дістав направлення «в розпорядження Київського облвно», його начальник Герой Радянського Союзу Т.М. Шашло, побачивши мій диплом з відзнакою, хотів призначити мене в Ірпінську восьмирічну дослідну школу Міністерства освіти УРСР учителем історії, української мови та літератури, але дещо завагався, бо для праці в такій школі слід було мати стаж не менше 5-ти років. Він поцікавився, чи зміг би я викладати ще й малювання. Моя ствердна відповідь остаточно розвіяла його сумніви, і він відразу ж підписав відповідний наказ.

Радий, що не підвів його. Інспектори, методисти, автори програм та експериментальних підручників, які постійно бували в школі, прихильно сприймали всі мої уроки, але уроки з малювання викликали навіть певний ажіотаж, і на базі нашої школи облвно організувало постійний обласний семінар із методики викладання цього предмета – тієї методики, яку я засвоїв у Лохвицькому педучилищі.

Заслуга Х.Т. Брацюна не тільки як методиста, а й як мистецтвознавця була ще й у тому, що він систематично, майже на кожному уроці ознайомлював нас з історією українського, російського та західноєвропейського образотворчого мистецтва. Він зібрав багату колекцію кольорових репродукцій картин найвідоміших художників, отже, міг не тільки наочно висвітлити життя і творчість кожного митця, але й розкрити особливості художніх напрямів різних епох.

На високому рівні навчали й музики, співів та методики їх викладання в середній школі. Ми мали викладачів різних профілів, серед яких ― піаніст Сергій Амосович Шевченко, акордеоніст Сергій Іванович Смолій, баяніст Микола Юхимович Лях, скрипаль Юрій Семенович (так називали його всі, зокрема і дружина, хоч у паспорті й у всіх інших документах було записано «Ігор Семенович») Андрущенко. На його уроках співів ми діставали початкові знання з нотної грамоти, сольфеджіо, елементарної теорії музики, а також з історії української, російської та західноєвропейської музичної культури (уперше знайомилися з біографіями видатних композиторів М.Глинки,  П.Чайковського, М.Мусоргського, Д.Шостаковича, С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Й.-С.Баха, В.-А.Моцарта, Л. ван Бетховена, Дж.Россіні, Дж.Верді, Ф.Шуберта, Ф.Ліста, Р.Шумана, Ж.Бізе та ін., дізнавалися про їхню творчість, щоправда, суто теоретично, бо ні музичних записів, ні програвачів тоді ще не було). На уроках співів також вивчали й співали під скрипковий акомпанемент пісні відомих композиторів та українські народні пісні.

Набуті теоретичні знання з нотної грамоти закріплювалися на уроках музики. Вони відбувалися в позаурочний час (увечері) раз на тиждень індивідуально з кожним слухачем. Ми вчилися грати на інструментах. Найпоширенішим, найпростішим, найлегшим і найдешевшим інструментом були мандоліна або домра. Кожен слухач мусив мати цей інструмент, щодня грати на ньому вдома і щотижня складати залік з оцінкою. Щовечора викладач прослуховував 5–6 «музикантів» і давав нове завдання.

Знання з музики й уміння грати на домрі були потрібні для того, щоб у майбутньому ми могли давати уроки співів у початковій школі. Переважно цим і обмежувалося викладання музики в більшості відомих нам педучилищ. Там училися грати мелодії дитячих пісень типу «Я лисичка, я сестричка», «Галя по садочку ходила», «Іди, іди, дощику» і т. ін. У нас же ця справа була поставлена значно серйозніше.

Звичайно, і ми починали з гам у різних тональностях, дитячих пісень, елементарних етюдів, коротких і нескладних музичних вправ тощо. Однак уже з другого курсу почали виконувати уривки або невеликі твори П.Чайковського, М.Глинки, С.Гулака-Артемовського, Ф.Шуберта, В.-А.Моцарта, Л.ван Бетховена, Р.Шумана, Й. Брамса, І. Кальмана та інших композиторів. З найкращих слухачів різних курсів Ю.С. Андрущенко створив оркестр народних інструментів. Мені доручили грати на домрі-друга прима. Репетиції забирали чимало часу, якого завжди було обмаль, але оркестр досягнув висот майстерності й успішно виступав не тільки в концертах нашого училища, але й у районному будинку культури.

Дехто брав у викладачів за певну плату приватні уроки зі скрипки, фортепіано або баяна.

В училищі успішно діяв також мішаний хор під керівництвом викладача музики Тетяни Григорівни Батечко (дружина Ю.С. Андрущенка). Цей колектив виступав на всіх урочистих концертах, декілька разів побував і в Полтаві на обласних фестивалях народної творчості. Незмінним концертмейстером хору був акордеоніст С.І. Смолій. Він же постійно акомпанував і нашим солістам.

Художня самодіяльність нашого училища з нинішнього погляду була досить скромною, але вона урізноманітнювала наше життя, давала розраду не тільки слухачам, а й викладачам. Стосовно останніх слід сказати, що в Лохвицькому училищі, як і в будь-якому педколективі, вони були різного професійного рівня й фахової майстерності, хоч загалом цей рівень був досить високим.

Найбільший авторитет мав найстарший за віком викладач російської мови та літератури Петро Васильович Кушнір. На жаль, він викладав лише в перших групах «А» і «Б», проте й ми іноді слухали його виступи на зборах або під час неформального спілкування й захоплювалися його ерудицією, інтелігентністю, толерантністю.

По-своєму виділявся викладач педагогіки й керівник педагогічної практики І.В. Чернік. У спогадах випускників різних років можна почути або прочитати, що його всі боялися, але й поважали. І це правда. На заочників уже самé це прізвище наганяло панічний жах. Можна подумати, що це був якийсь монстр, що зловтішався, знущаючись із людей. Утім це зовсім не так.

І.В. Чернік був професіоналом найвищого рівня. Він добре знав свій предмет і вимагав знань від слухачів, але знань не формальних, механічних, визубрених, а глибоко усвідомлених; спонукав думати, аналізувати, робити узагальнення та висновки. Ось лише один приклад.

…На уроці педагогіки на ІІІ «Г» курсі викликаний до дошки досить успішний слухач бадьоро, чітко й упевнено розповідає про педагогічну майстерність А.С. Макаренка і закінчує тим, що основним принципом його педагогіки було виховання індивідуума в колективі, для колективу й через колектив. Усі думали, що «п’ятірка» хлопцеві забезпечена.  І.В. Чернік, уважно вислухавши, питає:

― А як Ви розумієте термін «колектив»? Що це таке?
― Колектив? Ну… це зібрання людей…
― Будь-яке зібрання людей? (Пауза). Уявімо собі, наприклад, що в Лохвиці на центральній вулиці провалився асфальт і утворилася величезна яма. Зібралися перехожі й розглядають те, що сталося. Це вже колектив?
― Ні…
― А чому ні?
― Бо в колективу повинна бути якась спільна мета…
― Гаразд, візьмемо базар. Там зібралися люди, стоять за прилавками і мають спільну мету ― продати все, що вони принесли чи привезли. Це колектив?
― Ні… 
― Чому? Є ж спільна мета.
― Так вони ж випадкові люди… Усе продадуть і розійдуться і вже більше ніколи не зберуться сáме в такому складі. 
― Це так. А як Ви вважаєте – ті люди, що стоять на базарі за прилавками, хочуть, щоб усі продали все, чи кожен з них думає тільки про себе? 
― …Кожен тільки про себе.
― Чи можливе таке в колективі?
― Ні, не можливе…
― Отже, взявши до уваги все, про що ми говорили, який висновок можна зробити – що ж таке колектив? Що для нього характерне?
― (Пауза).

Тоді І.В. Чернік звертається до всього класу, і ми разом, крок за кроком встановлюємо, що колектив – це постійна сукупність людей, об’єднаних спільною роботою й спільними інтересами, взаємини між якими будуються за принципом: «один за всіх і всі за одного». Таке визначення, якого не було в підручнику, ми дружно записали у свої зошити з педагогіки й запам’ятали на все життя. Слухач біля дошки замість очікуваної «п’ятірки» дістав «четвірку». І таких випадків було безліч.

Знання з педагогіки, набуті в училищі, згодом пригодилися мені в Полтавському педагогічному інституті. Там старший викладач цього предмета І.І. Терещенко був прямим антиподом І.В. Черніка за всіма параметрами. Відвідавши декілька разів його лекції, я переконався, що це – марнування часу й більше не з’являвся до нього аж до екзаменів, нічого не вчив і не читав навіть підручника. І ось приходжу на екзамен, доходить моя черга, я заходжу в аудиторію. Іван Іванович дивується:

― А Ви хто?.. Наш студент? Невже?.. А мені здається, що я Вас уперше бачу…

Пояснюю, що я таки студент педінституту, інакше з якого дива прийшов би сюди на екзамен, та ще й з педагогіки, і подаю йому залікову книжку. Начебто переконав.

Після відповіді на білет і на декілька додаткових питань викладач похвалив мене («От якби всі так відповідали!») і додав: «Тепер я остаточно переконався, що Ви – наш студент. Бачу, що мої лекції пішли Вам на користь». Я подякував йому за відмінну оцінку (в педучилищі мав «четвірку») й уже вкотре щиро «пом’янув» І.В. Черніка «незлим, тихим словом» за його добру науку.

І.В. Чернік був також незмінним керівником педагогічної практики і завідувачем кабінету педагогіки.

У час мого навчання педучилище мало лише два кабінети: фізичний та педагогічний. Фізичний кабінет був непогано обладнаний приладами, необхідними для навчального процесу за тогочасними програмами. Штатного лаборанта в ньому не було, і замість нього викладачка фізики К.В. Федорова призначала собі на рік-два помічника когось зі слухачів старших курсів.

Натомість кабінет педагогіки мав свою лаборантку. Цей кабінет прикрашали портрети видатних вітчизняних та зарубіжних педагогів: К.Д.Ушинського, П.С.Лесгафта, А.С.Макаренка, С.Х.Чавдарова, Яна Коменського, А.Дістервега, Й.-Г.Песталоцці та ін. У ньому були зібрані різні педагогічні та методичні посібники. Іншу навчальну та художню літературу можна було брати в бібліотеці, яка вміщалася в одній кімнаті разом з невеликим читальним залом.

Під час уроків педагогічний кабінет був звичайною аудиторією, а від 17 до 20 год. у ньому працювала лаборантка Марія Яківна Брацюн (дружина Х.Т.Брацюна), слухачі готувалися до пробних уроків, зустрічалися з учителями та з методистами, писали конспекти своїх перших уроків у базовій школі.

На початку 1950-х років у Лохвиці було 3 школи: середня школа № 1, у І–ІV класах якої проходили двотижневу весняну педпрактику слухачі ІV курсу, базова початкова школа № 2 і семирічна № 3 на далекій північно-східній околиці міста. До цієї школи та шкіл у найближчих селах наша дирекція періодично зверталася з проханням прийняти частину слухачів на педпрактику, оскільки лохвицькі середня та базова школи не могли одночасно взяти всіх практикантів.

Базова початкова школа № 2 вважалася дуже елітною, в ній навчалися діти насамперед місцевих партійних та інших керівників, наших викладачів та найближчих лохвичан. Учителі там були високого класу, а найдосвідченіша з них Стародубцева «гриміла» не тільки на весь район, а, здається, й на всю Полтавщину. Слухачі спочатку ходили туди на пасивну практику, тобто були присутні на уроках учителів, а згодом за спеціально складеним графіком проводили свої перші уроки в різних класах і з різних предметів.

Практикант спочатку писав детальний конспект уроку у вигляді п’єси, де відтворював увесь його хід, у тому числі й очікувані відповіді учнів. При необхідності виготовляв наочність – підбирав ілюстрації або щось малював сам, виготовляв якісь таблиці тощо. Цей конспект спочатку затверджувала вчителька (у базовій школі чомусь не було жодного вчителя-чоловіка), потім – методист-викладач педучилища і, нарешті, керівник педпрактики І.В. Чернік підписував (або не підписував, пропонуючи щось допрацювати) конспект на самому його початку після слів: «Конспект затверджую, до уроку допускаю».

За затвердженим конспектом увечері перед завтрашнім уроком практикант проводив репетицію («інструктаж»): він – учитель, а учні – всі слухачі його групи. При цьому був присутній методист, який потім робив певні зауваження й давав останні настанови.

На уроці практиканта в школі були присутні учителька класу, викладач-методист і група (або півгрупи) слухачів. Усі вони по ходу уроку занотовували свої враження, зауваження та побажання і потім висловлювали їх під час аналізу, який відбувався того самого дня увечері в педучилищі за участю практиканта, вчительки класу та методиста. Після всебічного й детального аналізу виставляли оцінку за урок. Її пропонувала вчителька класу, але останнє слово було за методистом: він або погоджувався, або оголошував свою оцінку, мотивуючи її конкретними аргументами. Під час завершальної двотижневої практики методисти рідко з’являлися в школах, і оцінки виставляли самі вчителі. Я відбував цю практику у квітні 1954 року в третьому класі Лохвицької середньої школи № 1. З учителькою – ветераном праці з 30-літнім стажем, нагородженою орденом Леніна – ми швидко знайшли спільну мову, і жодних проблем чи непорозумінь у нас не було. Підсумки педпрактики підбивав І.В.Чернік за участю методистів та вчителів школи, котрі мали практикантів. Після практики наше буття поверталося у звичний режим.

Ущільнений щоденний графік життя (уроки, домашнє завдання, педпрактика і т. ін.) майже не залишав нам вільного часу. Що таке дозвілля, ми не знали. Щоправда, іноді профком організовував культпоходи в єдиний у Лохвиці кінотеатр, де щодня демонстрували по два сеанси кінофільмів. Великою культурною подією були гастролі (двічі за час мого навчання) Ніжинського пересувного драматичного театру імені М. Коцюбинського. У районному Будинку культури він протягом 2–3-х днів виставляв п’єси переважно класиків української драматургії: «Лимерівну» Панаса Мирного, «Безталанну» І. Карпенка-Карого, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка тощо.

Значними культурними подіями можна вважати урочисті, навіть помпезні святкування чергових роковин Жовтневої революції, а також Нового року та Першотравня. День перемоги – 9 Травня – тоді був звичайним робочим днем, таким, як наприклад, день бухгалтера, день рибалки, день геолога, день металурга і т. ін., і про перемогу в той день навіть не згадували.

Відзначаючи Жовтневе свято (як і Першотравневе), напередодні увечері всі збиралися в актовій залі на урочисті збори. Місця в президії займала дирекція, класні керівники, комсорг і профорг. Обов’язковий ритуал – обрання почесної президії зборів. За попередньою домовленістю незмінний секретар парторганізації І.П. Кузьменко надавав «слово для пропозиції» комусь із найкращих слухачів, і той пропонував «обрати почесну президію наших зборів у складі Політбюро ЦК ВКП(б)» (Оплески), «Політбюро ЦК КП(б)У» (Оплески). На голову наших зборів пропонував обрати «вождя і вчителя всього прогресивного людства товариша Сталіна!» (Бурхливі, тривалі оплески. Усі встають). Ці оплески оголошувалися одностайним схваленням висловленої пропозиції. Потім директор училища В.М. Трушевський виступав з годинною політичною доповіддю на тему дня, а після перерви відбувався двогодинний концерт нашої художньої самодіяльності.

На чергову річницю Жовтневої революції й 1 Травня всі слухачі брали участь у демонстрації й мітингу в центрі міста.  Колона педучилища з квітами, портретами вождів і численними транспарантами, перед цим добре вишколена на уроках фізвиховання, була найкращою в місті й незмінно викликала захоплення у лохвичан.

Певну різноманітність у щоденне життя вносили й річні звітно-виборчі комсомольські та профспілкові збори. Вони відбувалися в жовтні-листопаді, призначалися на суботу (перед вихідним днем) і щоразу проходили за однаковим сценарієм.

Збори розпочиналися десь о 20-й, а частіше о 21-й годині й тривали майже цілу ніч – до 4–5-ї години ранку. Присутність усіх слухачів була обов’язковою. У них брали участь також перший секретар райкому комсомолу – першокласний футболіст і улюбленець публіки Володя Козлов, наш секретар парторганізації, класні керівники і – за бажанням – інші викладачі. Спочатку обирали президію та робочі органи: комісію для складання проекту ухвали зборів, лічильну комісію, тимчасову редколегію стінгазети, затверджували регламент зборів.

Звітна доповідь комсорга або голови профкому, як правило, тривала понад годину. Запитання доповідачеві подавали в письмовій формі. Потім було багато виступів, прийняття ухвали й таємне голосування за новий склад комітету комсомолу чи профкому. Через кожні 2 години робили невеликі перерви, а велика була для голосування та підрахунку голосів.

Під час виборів працювала тимчасова редколегія стінгазети – 10–15 слухачів, які майстерно володіли словом і добре малювали. Дехто з них сидів у залі. Вони стежили за ходом зборів і збирали матеріал: відзначали гострі моменти у звітній доповіді та у виступах, фіксували тих, хто не слухав ораторів (дрімав, читав книжку або газету, балакав із сусідом і т. ін.). Усе це відображали в газеті у вигляді карикатур з уїдливими підписами. Тому дисципліна на зборах була залізна: усі боялися стінгазети, але дехто все ж таки туди потрапляв. Свіжий номер з’являвся щогодини або й раніше, і за час зборів виходило 5-6 номерів. За найкращі матеріали потім давали невеликі премії.

Мені запам’ятався епізод, що стосувався однієї слухачки нашої групи. Гарна на вроду, мала добрий голос, фліртувала з хлопцями, багато читала художньої літератури, а до уроків була байдужа і з декількох предметів постійно мала «двійки» – одну ліквідує, нову «заробить». Звичайно, на зборах вона потрапила під нищівну критику, і це відразу ж відобразили в стінгазеті: стоїть дівчина в довгій сукні з відкритим ротом і закинутою назад головою (тобто дивиться вгору й співає), а ззаду до сукні причепилося з десяток «двійок»: спочатку великі, потім їхній розмір поступово зменшується майже до нуля. Вийшов справжній хвіст. І підпис:

 Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
 Якби мені крила, а хвіст я вже маю!

Цей малюнок усіх розвеселив, авторам дали символічну премію. Проте на саму слухачку сатира ніяк не вплинула, і за неуспішність її зрештою відрахували. Інші слухачі, які потрапляли до газети «на олівець» випадково, реагували хворобливо – обурювалися, протестували й ображалися до сліз.

Усі епізоди, пов’язані з карикатурною творчістю, я згадую нині з якимось присмаком гіркоти, бо розумію, що такі методи боротьби з недоліками ображають людську гідність і в цивілізованому суспільстві неприйнятні. Але в тогочасних умовах, коли людина була лише якимось гвинтиком тоталітарного механізму, все це вважалося не тільки прийнятним, а й нормальним і навіть необхідним.

Відданість ідеям марксизму-ленінізму, більшовицькій партії  й особисто товаришеві Сталіну, критика та самокритика мали бути провідними чеснотами не тільки комуністів та комсомольців, а й усіх членів суспільства. Ці якості досить послідовно пропагували, але часто – лише на словах.

сторінки: 1, 2

Вхід на сайт

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Відвідувачі

Flag Counter

Партнери