Спогади колишнього викладача Кременчуцького педучилища Селезньової Ганни Іванівни

1962 рік… Маленьке містечко Лохвиця, що на Полтавщині. Через нього несе свої води р. Сула. Відоме воно тим, що в ньому народився відомий радянський композитор Ісак Дунаєвський, автор популярних пісень і музики до кінофільмів «Цирк», «Весёлые ребята» й ін. У цьому ж районі народився і жив український письменник-класик Архип Тесленко, а також неподалік від містечка жив Г. С. Сковорода, якому споруджено пам’ятник у місті біля школи № 1.

Педагогічне училище знаходилося у двоповерховому приміщенні. Через дорогу був гуртожиток для учнів. Небагато груп, десь більше десятка. Учнів набирали після 10 класів. Директором педучилища був Петро Карпович Бойко, який вперше запросив працювати в училище випускників зразу ж після закінчення педінституту. До цього брали на роботу тільки досвідчених учителів. Цими молодими спеціалістами були Селезньова Ганна Іванівна, Черніцька Надія Іванівна (викладачі російської мови, музики і співів, що закінчили Полтавський державний педагогічний інститут імені В.Г.Короленка), Трушевська Людмила Костянтинівна (закінчила Київський педагогічний інститут, дошкільне виховання), викладачі ручної праці і технічних засобів навчання Батрак Антоніна Яківна, Батрак Володимир Петрович. Одночасно з нами в училище приїхали працювати і досвідчені викладачі математики зі стажем: Павленко Віталій Іванович (сам лохвичанин, раніше працював у Західній Україні, потім переїхав у Лохвицю), Андрій Степанович Троценко (також раніше працював у Західній Україні), викладач фізичного виховання Охріменко Степан Дмитрович, випускниця Харківського державного університету ім. В. М. Каразіна географічного факультету Лугівська Майя Олексіївна.

На все життя запам’ятався цей приїзд. Тоді автобуси із Полтави ходили по якійсь дорозі цілих 9 годин. Сіли і ми (Селезньова Г. І., Черніцька Н. І.) в цей автобус, а в ньому їхали на роботу випускники медичного інституту в Чорнуський і Лохвицький райони.

Всі ми були молоді, енергійні, з бажанням працювати, але вели себе, ніби студенти: веселились, співали. І ось перша дівчина-медик виходить у Чорнухах на зупинці, приїхала сюди працювати. І така вона була незахищена, перелякана, і ми почали плакати, бо не знали, що чекає нас, як складеться наша доля на новому місці, з ким доведеться працювати. І тоді стало зрозуміло: найкращі студентські роки позаду, а тепер – праця, праця, праця…

Приїхали на вокзал ми з Надією в Лохвицю, нас зустріла лохвичанка, вона працювала секретарем у нашому деканаті педінституту, привела нас у педучилище.

Тут ми вперше побачили і познайомилися з нашим директором – Петром Карповичем Бойком, молодим, статним, красивим, ввічливим, хорошим психологом, турботливим батьком.

Поселили нас у кімнаті при педучилищі, сюди ж із Києва приїхала і Людмила Трушевська. Антоніна Яківна і Володимир Петрович, подружжя, також прибули на 15 серпня 1962 року.

Нас тут же призначили класними керівниками, посадили асистентами на вступні екзамени. Вступники сприймали нас «своїми», бо багато із них були наших років і старші. У групах були навіть одружені, хлопці після армії, але ми ж  викладачі! Важко було знайти і квартиру, бо квартиронаймачі говорили: «У нас уже поселилися 2 учениці, можемо взяти і вас». Аж доки я не витримала і кажу: «Ми не студенти, ми викладачі», а у відповідь: «Які ж ви викладачі, що ви закінчили?» Ну все-таки знайшли квартиру і поселилися втрьох: Селезньова, Черніцька і Трушевська.

А із 1965 року почався набір у педучилище учнів після 8 класів. Так цікаво було дивитися на п’ятнадцятирічних дітей з бантиками в кісках і фартушках, а потім звикли…

Колектив викладачів педучилища був дуже сильний, знаючий, але ставились до нас, малодосвідчених, з повагою і теплотою. Ми дивилися на старших викладачів як на богів. З теплотою згадуємо і тепер авторів підручника з української мови Івана Івановича Яременка, Івана Прокоповича Кузьменка, Марію Олексіївну Зарембо,  викладачів російської мови і літератури Кузьменко Діну Юхимівну, Корж Інну Полікарпівну, викладачів педагогіки Марію Степанівну Гірченко й Івана Васильовича Черніка, викладачів історії Василя Івановича Верхівського і Олександра Трохимовича Мірошниченка, викладачів музики Ігоря Семеновича і Тетяну Григорівну Андрущенків, голову методкомісії Михайла Митрофановича Савченка, викладача по баяну і композитора Юрія Івановича Леваду, Івана Степановича Рудича, Миколу Івановича Ляха.

Ми навчалися у них педагогічної майстерності, ходили до них на уроки, радилися з ними, як краще провести відкритий урок. І ніколи ніхто з них не відмовив молодим початківцям, всі з радістю передавали свій досвід і майстерність. Ми дуже часто згадуємо, як Петро Карпович приходив на уроки й ніколи не аналізував їх як-небудь, а завжди знаходив щось хороше, підтримував нас. Тоді хотілося ще більше працювати, щоб було ще краще. Здавалося нам, що ми майже Сухомлинські чи Макаренки. Що то значило добре слово для молодого спеціаліста, сказане тонким психологом, мудрим керівником, прекрасним методистом.

А потім виникло питання про розширення педучилища. Лохвиця – невелике містечко, всього три школи, декілька дитячих закладів, а питання стояло про збільшення набору учнів до педучилища.

І тоді П. К. Бойко вибрав Кременчук, а не Полтаву, бо він йому більше сподобався. Так у 1969 році Лохвицьке педагогічне училище було переведено до м. Кременчука.