Музей історії Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка


Пошук

Спогади випускника Лохвицького педагогічного училища 1954-го року Григорія Петровича Півторака

Продовження (читати початок)

Само собою зрозуміло, що критика в той час могла стосуватися лише обмеженого кола проблем, наприклад, недоліків в ідеологічній роботі, недостатньої громадської активності деяких комсомольців, неуспішності, неналежної поведінки в побуті тощо. Про якесь невдоволення суспільними порядками, сумніви щодо мудрості місцевих або центральних керманичів, а тим більше про критику партійного керівництва різних рівнів, тобто про якесь інакодумання не могло бути й мови. Тому всі були лояльні, обережні у висловах.

За весь час мого навчання пам’ятаю лише один емоційний казус, що стався зі мною на 3-му курсі на уроці української мови – не витримали нерви. Наша викладачка Г.С. Пляшечник, партійна й дуже ідейна, заохочувала слухачів наводити до граматичних правил приклади не з підручника чи художньої літератури, а з газет або ж вигадувати їх про комуністичних вождів, партію, про наше щасливе життя і т. ін. Від цього часто залежала й оцінка. Проте такі приклади не завжди були можливі, особливо коли йшлося про якісь складні синтаксичні конструкції, як, наприклад, складнопідрядні речення з кількома підрядними. Викликаний відповідати сáме на це питання, я навів приклад, поданий і в підручнику, з оповідання М. Коцюбинського «Відьма»: «Вже сонце сідало, коли Параскіца згадала, що пора варити вечерю, бо незабаром батько з мачухою повернуть з ярмарку». Він здавався мені ідеальним, але викладачка обурилася:

― Ну що це за приклад? Навіщо нам якась Параскіца?!

Моя реакція була блискавичною й дуже емоційною:

― А що, і тут треба про Сталіна? Сталін… Сталін… Кругом Сталін… Ну, скільки можна?..

 
У Галини Степанівни аж перекосилося обличчя, на якусь мить вона втратила мову. Я швидко зрозумів, що зопалу перегнув палицю й намагався пояснити, що Коцюбинський – це класик української літератури, і цитувати його цілком доречно. Оговтавшись, викладачка не стала нічого слухати і, перериваючи моє пояснення, завимагала:

― Сідайте!.. Я сказала – сідайте!!!

У класі хвилину-дві стояла мертва тиша. Потім спокійно перейшли до нового матеріалу.

На перерві до мене підходили доброзичливі дівчата, але не критикували, а тільки співчували:

― Навіщо ти так? Це ж тепер тебе виженуть з училища, а, може, й посадять…

Я й справді добряче налякався й чекав найгіршого. Але до кінця уроків по мене ніхто не прийшов. Вечір та ніч також минули спокійно. Наступного дня, як завжди, я прийшов на заняття. Однокурсники якось насторожено поглядали на мене й майже не спілкувалися. Так минуло ще декілька спокійних днів, і поступово все вляглося. Думаю, що Галина Степанівна нікому не доповіла про те, що сталося, інакше уникнути тяжких наслідків мені не вдалося б. Принаймні, неминучою була б дуже неприємна розмова із заступником директора М.І. Якушиним, якого я згадую з глибокою повагою. Він, людина інтелігентна й доброзичлива, був найбільш ідейним і вірним ленінцем-сталінцем.

Пам’ятаю, як одного разу Михайло Ілліч зібрав усіх хлопців на виховну розмову. Ішлося про те, що нас дуже мало, але ми – авангард училища, у всіх на виду, отже, маємо й відповідно поводитися: бути в усьому взірцем для інших, охайно одягатися, вчасно стригтися, стежити за взуттям, бути ідейними і відданими більшовицькій партії і товаришеві Сталіну, завжди твердо й послідовно відстоювати чистоту марксистсько-ленінського вчення, а нашими настільними книгами мають бути «История ВКП(б). Краткий курс» та праця Й.В. Сталіна «Вопросы ленинизма». Ми були втішені такою увагою і довірою, але практично після того нічого не змінилося.

Цей епізод я наводжу для того, щоб читач відчув, якою трагедією й навіть глибоким шоком стала для всіх недуга, а потім і смерть «вождя народів». Утім мушу сказати, що приголомшила ця подія переважно робітників і взагалі містян. Натомість селяни, доведені до злиднів і відчаю рабською колгоспною працею та непомірними податками, полегшено зітхнули: «Нарешті!..».
Після оголошення про смерть улюбленого, геніально мудрого, великого вождя товариша Сталіна заняття в училищі скасували. Було море сліз і навіть істерики. 5-го березня відбувся траурний мітинг, на якому виступали слухачі та викладачі й оплакували померлого вождя. Але, гадаю, не всі були щирими. І не тільки в нас. Очевидно, це розуміло й наше районне начальство і вживало певних заходів, щоб запобігти можливим провокаціям. 
Уже надвечір цього самого дня райком партії розпорядився мобілізувати частину наших хлопців до райкому комсомолу на нічне чергування. Нас розподілили на групи по 5 чол., за якими закріпили певні центральні вулиці, стратегічні будівлі, пам’ятники Леніна і Сталіна та ін. Кожна група повинна була щопівгодини оглядати закріплену за нею територію та об’єкти, пильнуючи, чи не з’явилися, бува, десь якісь провокаційні написи, пошкодження, руйнування, п’яні бешкети, якісь інші прояви хуліганства і вандалізму. Та ніч була холоднюча (до -28оС!), але ми сумлінно виконували «почесне доручення». Усе минулося спокійно й без пригод. Не було їх і в наступні три ночі чергувань інших наших груп.

8 березня, напередодні похорону вождя, наші хлопці з траурними червоно-чорними пов’язками на рукавах, серед яких і я, за вказівкою райкому комсомолу обходили помешкання лохвичан і готували їх до завтрашнього похорону: просили в цей день бути вдома, поводитися тихо й стримано, не веселитися, не сміятися, навіть розмовляти не дуже голосно, а під час похорону по можливості всім слухати радіо. Нас зустрічали з розумінням і вдячністю.

Через декілька днів шок остаточно розвіявся, і життя увійшло в нормальну колію.  Ще через місяць відчулися якісь перші ознаки поліпшення: у магазинах побільшало продуктів, з’явилося вже два сорти хліба, хоч його й далі гостро не вистачало. Тоді я вперше в житті побачив і купив білу булочку-сайку й був дуже здивований її виглядом та незвичним смаком.

Навесні 1953 року в педучилищі почастішали політінформації з оглядом внутрішніх і зарубіжних подій. Справжній прорив відбувся у вересні того самого року, коли історичний пленум ЦК КПРС накреслив докорінні зміни в подальшому житті країни, особливо в сільському господарстві. Постанови цього пленуму вивчали на уроках як спеціальний предмет, і оцінка за його знання увійшла навіть у виписку з табеля успішності.

Матеріали вересневого пленуму ЦК КПРС викладав сам директор педучилища В.М. Трушевський. Він був добрим організатором та адміністратором, але викладав мало, бо сильно недобачав. Вимогливий до слухачів і викладачів, він поставив вивчення матеріалів вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС на такий рівень, що ми їх знали напам’ять. Утім на оцінки він був скупий, хоч це можна сказати майже про всіх викладачів. Висока вимогливість і оцінка знань без лібералізму й будь-якого попуску для Лохвицького педучилища стали традиційними.

В училищі я не був відмінником. У виписці з табеля успішності, доданій до диплома, серед засвідчених там 40 предметів маю 19 «п’ятірок» і 19 «четвірок». Від самої природи я був стовідсотковим гуманітарієм, фізико-математичні предмети давалися мені важче, але оцінки з них ніколи не опускалися нижче «четвірки». Проте в тій же виписці я маю ще й дві «трійки» ― із зоології та фізвиховання.

Задовільна оцінка з фізвиховання прогнозована й справедлива. Ще змалечку я був кволою, хворобливою дитиною й перехворів усіма дитячими хворобами. На шкільних медоглядах лікарі діагностували недостатність мітрального клапана й рекомендували вчителям фізвиховання встановити для мене щадний режим. Зрозуміло, що й у педучилищі я не міг хвацько крутитися на турніку, вправно стрибати через «козла» і «коня», у довжину та висоту.

Зовсім інше – з «трійкою» із зоології. Вона випадкова й несправедлива, як покарання за підказку. Річ у тому, що в педучилищі слухачі зазвичай підказувати товаришам, викликаним до дошки, якщо ті чогось не знали. Викладачі цим обурювалися, скаржилися класним керівникам, говорили про це на зборах і т. ін. Викладач ботаніки та зоології П.В. Федорко боровся із цим радикально: без зайвих розмов виставляв винуватцю в журналі «одиницю», часто навіть не повідомивши про це. Одного разу він зловив на підказці й мене і теж уліпив «одиницю». Перед цим у журналі стояла «п’ятірка», отже, це була вже друга оцінка. Оскільки більшість предметів викладали раз на тиждень, а групи великі, вважалося, що дві оцінки – це той мінімум, за яким можна встановлювати підсумковий результат. Так і зробили: 5+1=6:2=3.

Такий антипедагогічний метод боротьби з підказками обурював і слухачів, і класних керівників. А кому поскаржишся? Директор училища іноді робив те саме…

Наприкінці навчання, уже перед державними екзаменами, щоб покращити остаточні показники в табелях успішності, декому, хто мав одну-дві «трійки» або занижені оцінки, пропонували їх виправити. Занижені оцінки – це не тільки наслідки покарань за підказування, а й ситуації, коли деякі слухачі, які загалом училися добре, після високої оцінки дозволяли собі розслабитися, сподіваючись, що повторно їх викличуть уже не скоро, на наступний урок з’являлися непідготовленими і, опитані несподівано знову, діставали «двійку» або «одиницю». Звичайно, це різко знижувало підсумкову оцінку. У моєму випадку про знання не йшлося, тому виправляти свою «трійку» я категорично відмовився.

Хоч успішність в училищі традиційно була високою, мало кому щастило отримати диплом із відзнакою. У нашому випуску цілком заслужено його одержав лише вихованець дитбудинку Олександр Лобас.  Були випуски й зовсім без таких дипломів, тоді як у деяких інших педучилищах їх видавали десятками. Проте це не тільки не впливало негативно на реноме Лохвицького педучилища, а навпаки, його посилювало. Наших випускників знали й радо приймали як школи Полтавщини, так і інших областей.

Наше педучилище було на доброму рахунку і в Міністерстві освіти УРСР. Мабуть, не в останню чергу тому, що там працював на якійсь високій посаді лохвичанин С.Молодченко. Він постійно мешкав у Києві, а на літо разом з дружиною й двома дочками-школярками перебирався в «родинне гніздо» – будинок із садом та городом по сусідству з моїми господарями, в яких я наймав куток. Більшу частину року моя господиня доглядала їхню садибу, тому обидві родини охоче відвідували одні одних і жваво спілкувалися. Часто і я був свідком або й учасником їхніх розмов на різні теми, зокрема й про педучилище. Цей працівник Міністерства освіти поєднував приємне з корисним і багато років поспіль був у педучилищі головою Державної екзаменаційної комісії, отже, добре знав його і всіляко підтримував. Можливо, не без його участі в Міністерстві освіти почали вважати, що наші випускники можуть працювати і в середніх класах школи. Це стало дуже актуальним, коли на початку 1954 року виявився надлишок учителів початкової школи.

Буквально за півроку до випуску дирекція Лохвицького педучилища дістала розпорядження Міністерства освіти УРСР про перепрофілювання випускників 1954 року на інші спеціальності. У розпорядженні йшлося про те, що вакансій учителів початкової школи вже немає, натомість бракує вчителів математики у V––VІІ класах, а також учителів фізвиховання в середній школі та піонервожатих. Поповнити їхні ряди й запропонували нашому педучилищу. Не виключаю, що такі пропозиції могли надійти й деяким іншим педучилищам України, хоч у багатьох усе лишалося по-старому.

Виконуючи розпорядження, вирішили переформатувати групи: замість чотирьох створили три за відповідними профілями і за добровільним вибором слухачів. Найбільшою виявилася група майбутніх математиків, а групи викладачів фізвиховання та піонервожатих були значно меншими. Дозволялося також видавати вільні дипломи. Я не вподобав жодну із запропонованих спеціальностей і до кінця навчання залишився в групі піонервожатих, а при розподілі погодився на вільний диплом.

У навчальні плани були внесені відповідні зміни, і в кожній групі стали переважати предмети, пов’язані з майбутнім додатковим фахом. Проте державні екзамени були для всіх однакові: з російської мови (диктант), української мови (усно), арифметики (письмово), педагогіки, історії КПРС.

Головою Державної екзаменаційної комісії, усупереч моїм сподіванням, на цей раз було призначено не С.Молодченка, а методиста Полтавського обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів І.А. Кравченка. Усі випускники одержали стандартні дипломи вчителів початкової школи та виписки з табеля успішності. Жодних документів про авральне набуття нових спеціальностей не видавали. 
2-го липня 1954 року ми мали прощально-випускний вечір, який тривав аж до світанку. А за чотири дні, коли більшість слухачів уже роз’їхалися по домівках, нас приголомшила звістка про раптову смерть директора педучилища В.М. Трушевського. Трагедія сталася 6-го липня. Похорону я не дочекався, бо ніхто не знав, коли він відбудеться, та й треба було поспішати додому, щоб готувати документи для вступу до інституту.

Після смерті В.М. Трушевського обов’язки директора протягом майже п’яти місяців виконував його заступник з навчальної частини М.І. Якушин. З 24 листопада 1954 року директором Лохвицького педучилища став Петро Борисович Семко.

Відтоді в історії Лохвицького педагогічного училища почався новий етап. Перебазування його через 15 років до Кременчука відкрило нові можливості й широкі перспективи. Мені приємно усвідомлювати, що Кременчуцьке педагогічне училище імені А.С. Макаренка сприйняло й творчо розвинуло всі найкращі традиції Лохвицького педучилища і своїми нинішніми вражаючими здобутками славиться на всю Україну.

стор. 1, 2

Вхід на сайт

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Відвідувачі

Flag Counter

Партнери